Історія

Полтавське обласне об`єднання церков ЄХБ

 

Церков і груп: 73

Кількість віруючих: понад 3 550

Старший пресвітер Полтавського ООЦ  —  Олег Іванович Овсій

Історія Полтавських церков ЄХБ

Пробудження жаги до Бога в цім краї тісно пов`язано з діяльністю філософа та поета Григорія Сковороди, все життя якого і навіть смерть були полум`яною проповіддю для сучасників і нащадків. Його несхитна віра підготувала шлях для інших мандрівних проповідників, які також несли народу України Боже Слово рідною мовою.

На початку 1900-х Полтавську губернію відвідали О. Марцинкевич, С. Циба, І. Рябошапка, М. Ратушний та С. Капустинський. Через їхні палкі та, головне, зрозумілі проповіді, проголошені звичною українською мовою, люди наверталися до Бога цілими родинами. 

У самій Полтаві духовне пробудження почалося в 1907 році від проповідей братів Діденка та Ястремського. У 1917 році за направленням Всеросійського Союзу християн-баптистів сюди з сім’єю приїхав відданий християнин, чудовий організатор і проповідник Роман Дем`янович Хом`як, який особисто був знайомий з І. С. Прохановим та іншими видатними служителями Церкви Божої.

Незважаючи на те, що через утиски зібрання часто проводили у лісі, просто неба, все більше нових людей приходили до Бога. Ціну за Богопізнання доводилось платити неабияку: служителів та звичайних віруючих арештовували, багатьох штрафували, тримали в ув`язненні. Та церква не журилася, про що свідчить доповідь, проголошена на ювілейному зібранні у 1928 р. Романом Демяновичем, першим пресвітером баптиської церкви Полтави: «Під час скорботи ми мали також надзвичайно великі благословіння. Найбільше полягало у тому, що із 15 членів у 1917 році за 10 років Полтавська церква зросла у 12 разів до 190 членів. Радість мали у тому, що нам щорічно доводилося хрестити від 100 до 400 нових членів у нашому об’єднанні».

В Кременчузі Бог послав на труд благовістя Агрипіну Овчаренко. Сестра приїхала сюди зі Знам’янки сусідньої Кіровоградської області і поселилася у місцевої жительки Є. П. Сіори. Євдокія Павлівна стала для кременчужан тією біблійною Лідією, через яку почалося пробудження у місті. Спершу увірували родичі й знайомі сестри Сіори, далі – інші… Церква швидкими темпами зростала кількісно та загартовувалась духовно.

Віруючі наддніпрянського міста та християни з Полтави донесли Слово Боже в усі куточки цього краю. У 1920-х роках на Полтавщині діяло понад 60 громад євангельських християн-баптистів. Навіть у невеличких селах церкви відвідували до 200 прихожан. Аби якнайкраще підтримати спільну діяльність релігійних громад, у 1921 році було утворено обласне об’єднання церков ЄХБ, яке очолив Р. Д. Хом`як. Проводилися щорічні з`їзди, на яких вирішувалися питання благовістя та впорядкування життя церков.

«Маківка» Української Голгофи

Та ворог душ людських не дрімав, і вже з 1929 року почався рішучий наступ войовничих безбожників на Церкву Христову. Роман Дем`янович Хом`як (високоосвічений брат, який закінчив семінарію в Германії, дуже організована людина) був за проповідь Євангелія вдруге засуджений та засланий до Сибіру у табори суворого режиму Іркутська, де 13 травня 1930 року скінчив свій життєвий шлях. З милості Божої брат помер не в тюрмі, а в домі віруючих, які випросили його, смертельно хворого, у адміністрації в`язниці. Перед смертю Господь дав йому побачити дружину й одного з синів, благословити їх. Невдовзі дружина теж була репресована й загинула. В 1929 брат І. К .Сліпко за віру був засуджений на 12 років каторжних робіт; арештовані і незабаром розстріляні пресвітер Полтавської церкви І. К. Горобець, брат Лемешко з дружиною, пастор Василь Ляпун та інш. В кінці 30-х арештована диякониса Емілія Мартинівна Вільде, пастори й проповідники Геращенко, Пінчук, Коваленко та багато інших. Церкви масово закривали, доми Молитви відбирали й руйнували або пристосовували під клуби, стайні…

Як свідчать документи, штучний голодомор, організований безбожним режимом для того, аби поставити на коліна перед ідолом комунізму відданий Богові український народ, найбільше лютував саме на Полтавщині. Перші три українські села, які були занесені на так звану «чорну дошку» (тобто, приречені на повне винищення голодом), були полтавськими, і серед них – Кам’яні Потоки Кременчуцького району, в якому з 1910 року була велика чудова церква. Село вимерло практично до ноги; нині його часто наводять у приклад злочинних людоненависницьких дій безбожного режиму.

Якщо голодомор і жорстокі репресії називають Українською Голгофою, то полтавська частина їх є самою маківкою цієї скорботної Гори смерті й страждань. З семи мільйонів загиблих від голоду на Україні в 32-33 роках близько мільйона (!) приходиться саме на Полтавську область, одну з 25. Нині в області проживає трохи більше, ніж півтори мільйони населення – так само, як напередодні голодомору, тож масштаби трагедії уявити зовсім неважко.

…Але, як тільки безбожний тиск слабнув – віра проростала в невмирущих душах, відроджувалась і квітла, наче та чиста, біла лілея під захистом Божої долоні.

Невмируща віра

В другій половині 1941-го спецслужби облишили полтавчан у спокої, відкотившись на схід разом з радянськими військами, а «новим хазяям» — німцям – було не до віруючих: йшла війна. 1942 рік на Полтавщині ознаменований масовим відкриттям колись зачинених церков, стихійним утворенням нових громад. Християни збиралися разом, молилися Богові, і до них охоче приєднувались нові люди, найбільше – молодь. В самій Полтаві в 1943 році до церкви через святе водне хрещення долучилися більше 100 душ! Перші повоєнні роки віруючі теж прожили відносно спокійно: репресивна машина діяла, але в порівнянні з тим, що довелося пережити у 30-ті, то були іграшки. Громади зростали, купували Доми Молитви. В 1950 р. в Полтавській церкві був організований чудовий хор, який виконував як класичний репертуар, так і улюблені християнські гімни.

1959 рік лишився в пам`яті віруючих завдяки розсилці сумнозвісного «інструктивного листа», яким членам церков заборонялося брати на служіння дітей, проводити молодіжні спілкування, хрестити й проповідувати без дозволу влади та багато іншого. Влада закривала церкви, штрафувала служителів, мало не щороку міняла старших пресвітерів обласного обєднання… Але віруючі збиралися таємно по домівках, їздили одне до одного в гості, святкували дні народження та християнські свята.

Тоді атеїстичний режим вирішив діяти відкрито. Згідно з вказівкою тогочасного генсека Хрущова, який запевняв, що незабаром «покаже по телевізору останнього віруючого і вип`є з ним на брудершафт», Полтавська та кілька інших областей були оголошені експериментальними з викорінення релігії. Саме на полтавчанах КДБ відпрацьовував свої єзуїтські методики «промивання мізків» та дискредитації віруючих, саме тут велася найбільш руйнівна робота, в результаті якої до 1991 року в області лишилось всього 19 церков, в котрих не набиралося навіть сотні віруючих.

Але… В той самий час, як атеїсти бадьоро рапортували про свої успіхи по «богонищенню», на теренах Полтавщини організовувались нові групи, народжувались церкви. Молодь активно трудилася для Бога, пішки мандруючи від села до села, озброєні Словом Божим та християнської піснею. І скрізь молоді благовісники зустрічали поодиноких віруючих або тих, хто ще в довоєнний час відвідував церкви, виховувався у християнських сім’ях. Ходили таємно, а Господь рясно благословляв їх явно: багато хто з тих відважних молодих благовісників потім стали служителями церков, пресвітерами та місіонерами.

В 1961 році у віруючих м. Полтави забрали Дім Молитви, який був розташований по вул. 8 Березня, та так і його й не повернули. В 1970-му році християни Полтавської церкви після багатьох невдалих спроб придбали, нарешті, просторий будинок на вул. Комінтерна, в якому й донині збирається церква «Благодать».

В 1974 році обласним пресвітером став М. І. Власенко, пастором Полтавської церкви – А. С. Семіон (батько нинішнього пастора, Петра Семіона). Під дією могутньої руки Божої смертельний тиск безбожного режиму поступово слабнув, поки геть не зійшов нанівець.

Свобода проповіді

Довгоочікувана свобода прийшла в Україну на початку 90-х, і люди почали масово навертатися до Бога. Християни Полтавщини, як і інших областей, трудилися, скільки могли: проводили євангелізації, відкривали недільні школи при церквах, будували молитовні будинки. «В той час не будувалися тільки ледачі», — свідчить пастор Полтавської церкви «Благодать» М. І. Власенко. Чудові молитовні будинки з`явилися в Полтаві (церкви «Відродження», «Надія» та інш.), в Кременчузі, Крюкові, Решетилівці, Хоролі, Опішні… Брати і сестри отримали можливість здобувати християнську освіту не лише в Києві, але й у власному регіональному коледжі (м. Кременчук). На Полтавщині завжди вистачало відданих, посвячених служителів, а за роки незалежності їх виросло ще більше. Гарні проповідники трудилися в церквах Полтави та області в цей час: Гаврило Кіндратович Мазур, Михайло Олексійович Карацупа, Дмитро Степанович Власенко – за свідченням слухачів, їх думки були логічні, доказові, впорядковані, а викладення повністю відповідало Писанням. Нині віддано служать Богу Сергій Рожковський, Віктор Маляренко, Валерій Борт та інші брати. В області багато поетів та піснярів – брат Євген Васильович Майборода став переможцем обласного конкурсу «Журавлиний ключ», більше 30 полтавських поетів взяли участь в І Всеукраїнському поетичному конкурсі.

Відтоді, як полтавчани почали активно благовістити по селах та містах, кількість церков в області зросла майже в 4 рази і нині їх налічується вже 73. Членами церков є понад 3,5 тис. віруючих. Громади ЕХБ діють в усіх великих містах, понад 20 районних центрах та 34 селах області, і практично всі вони мають молитовні будинки. Місіонерська діяльність обласного об’єднання навіть вийшла за межі регіону: полтавчани заснували дві церкви в сусідній Кіровоградській області і нині опікуються ними. При обласному об`єднанні діє рада старійшин, яку очолює брат М. І. Власенко

 Історично склалося, що Полтавщина має два духовно сильні центри – Полтавський та Кременчуцький. Вони діють в одному Дусі, і довкола них гуртуються сусідні церкви. В 1993 році в Кременчуці було засноване благодійне товариство «Центр християнського співробітництва», в результаті благословенної роботи якого наступного року при центральній церкві міста був відкритий коледж (першими викладачами стали брати Олександр Васильович Зигаленко й Олександр Миколайович Безпарточний), започаткована церква «Джерело життя», створено кілька малих груп з вивчення Біблії. В Полтаві у цей час почала активно діяти церква «Відродження» (пастор Валерій Антонюк, колишній молодіжний лідер цієї церкви), була зареєстрована церква «Хреста Господнього», відкрилася християнська загальноосвітня школа «Надія» (засновник Сергій Безпарточний, потім директором була Луїза Петрівна Лісовикова, нині відповідальна за сестринське служіння). Збудувала Дім Молитви і почала служити самостійно церква «Надія», було започатковане радіослужіння (брат Костянтин Гергель та сестра Олена Кривобок), почалося проведення дитячих таборів та багато іншого. У містах та селах відкривалися церкви, часто-густо «з наявних віруючих», тобто, з тих, хто вже давно був членом церкви у сусідньому місті. Активізувалося дитяче служіння, почали працювати Недільні школи для дорослих.

 Нове тисячоліття, нові горизонти служіння

Особливо «врожайним» для полтавчан став 2000 рік. Так, в селі Білики під час першої євангелізації покаялися 30 чоловік з 50, які прийшли на зустріч! Дух Святий діяв могутньо, рятуючи душі, відроджуючи віру. Християни Полтавщини працювали на Господньому жниві до знемоги, використовуючи всі наявні ресурси, від особистого благовістя, вуличних та наметових євангелізацій до масових зібрань з переглядом фільму «Ісус», участю хорів та груп прославлення. У Хорол, Диканьку, Миргород, Нові Санжари прибули місіонери та місіонерські сім’ї; церква м. Кременчук відправила сестру-місіонерку в Оренбург. Почалося проведення медичних євангелізацій, було започатковане навчання за програмою ВЕЕ, на Центральному ринку обласного центру відкрилася місіонерська церква «Жива вода». Старшим пресвітером області на той час був молодий завзятий брат В.С. Антонюк, якого в 2006 році було обрано секретарем ВСО ЄХБ. На зміну йому прийшов не менш духовний та дієвий брат, пресвітер церкви м. Котельва Олег Іванович Овсій.

Церкви росли, наче гриби після дощу, помножуючись кількісно та наповнюючись новонаверненими. Треба було забезпечити духовне зростання новонавернених, підготувати велику кількість служителів для нових громад та розвитку різних видів служінь. В Кременчуцькому коледжі відкриваються нові програми – підготовки церковних бібліотекарів, молодіжних лідерів; християни Полтавщини активно вчаться у інших навчальних закладах братства.

Сьогодні в області діють три реабілітаційні центри (села Рублівка, Градизьк, Гайове), разом з службами сім`ї та молоді держадміністрацій християни проводять для школярів та студентів лекції та різні заходи з профілактики наркоманії, ВІЛ/СНІДу, алкоголізму, позашлюбних стосунків та інш. При центрі соціального служіння діють виїзні медичні клініки, телефон довіри, програма «Анти-нарко-СНІД». Є центр допомоги вагітним, служба адаптації для колишніх ув’язнених…

Настраждавшись за довгі роки від духовного голодомору та утисків войовничих безбожників християни Полтавщини роблять все можливе, щоб нагодувати своїх земляків справжнім Хлібом –Божою Істиною.

Історя ЄХБ братства